Юрій Ванетик: Закон про лобіювання – це не уклін Заходу, це уклін логіці
Верховна Рада узяла на основу проект закону «Про доброчесне лобіювання». Документ передбачає впровадження в Україні інституту добропорядного лобіювання, головною метою якого є забезпечення прозорості та підзвітності лобістської діяльності, а також запобігання корупції.
Як на мене, сама назва такого закону звучить дещо дивно. Якщо вже йдеться про легалізацію лобістської діяльності в Україні, реєстр лобістів та прозорість подібної діяльності, то термін «доброчесний» у даному контексті – річ, що сама собою зрозуміла й очевидна. Інакше, а як у легальному річищі лобізм може залишатися не доброчесним? Втім, це лише моя суб’єктивна ремарка стосовно назви цього проекту закону.
Щодо самого лобізму, як виду діяльності. Тут слід розуміти, що подібна активність завжди була, є і завжди буде. Тому, вдавати, що її або немає, або ж продовжувати її якось забороняти – це те ж саме, як почати, приміром, забороняти чи заперечувати якісь функції людського тіла.
США свого часу зробили правильну річ, заявивши, що наша країна не просто не забороняє лобізм, а й закріплює його законодавчо та детально виписує усе щодо того, як це має працювати. Магічне, скажімо так, слово у цій справі – disclosure (розкриття інформації). Простіше кажучи – розкажи, що ти робиш; не приховуй щось, а відкрито розкажи усім.
З одного боку є тут й свої негативи. Адже, коли ти розповідаєш про те, що ти робиш, то це може одразу підхопитися і пресою, і іншими учасниками ринку чи політикуму. Це ніби зменшує силу та знижує ефект від подібних дій. Якщо, наприклад, я відкрито кажу, що переконуватиму якогось сенатора чи якийсь Комітет Палати представників у чомусь від імені якоїсь людини чи компанії, то, можливо, вбивається мета цієї компанії. Тому, у подібній діяльності усе потрібно робити дуже й дуже грамотно.
У США лобіювання не лише регульоване та дозволяється, але й вважається позитивною частиною боротьби в економічному світі. Компанії скрізь і завжди відстоюють свої права та інтереси. Це розуміється, це часто критикується, але така критика – вже свого роду кліше лише тому, що усі скрізь відстоюють свої позиції. І це – реалії, які приймаються усіма. Навіть якщо йдеться про найблагороднішу тему (ми не говоримо про якихось продавців зброї чи чогось подібного) – філантропів, тих, котрі займаються музикою, культурою, мистецтвом, то й вони прагнуть відстоювати інтереси своєї індустрії або сфери. Вони, власне, так і роблять. Вони йдуть до Конгресу, який пише закони, й кажуть, припустимо, що хочуть, щоб, наприклад, співаки чи музиканти платили менше податків, мали певні права тощо. Але, домагаються вони цього лише легально і лише відкрито.
Таким державам, як Україна, та багатьом країнам, що розвиваються, в яких останні 30 років система змінювалася, дуже важливо усвідомити, що якщо не визнавати лобізм і не зважати на нього, то він все одно буде. Він завжди буде у чомусь, буде осуджуватись, але з цього ніколи і ніхто правильно не заробить. Тобто закони, які не визнають лобізм, не лише його не визнають, але самі й проштовхують корупцію. Усе тому, що коли немає чіткого шляху, немає чітких правил, то одразу ж з’являється «тінь» та народжується корупція.
Ось давайте, наприклад, візьмемо тему абортів. Якщо заборонити аборти, то це не означає, що їх не робитимуть. Тільки це робитимуть не у солідних американських чи європейських медичних закладах, де є сучасне обладнання і високий рівень в медичного персоналу, а аборти тоді робитимуться десь у Мексиці в жахливих підвалах лікарями, які не мають ані досвіду, ані ліцензій.
Тому задля того, щоб щось робити правильно, грамотно і прозоро, це необхідно вивести на «білий» рівень. Тож, Україна з одного боку правильно робить, що копіює вже пройдені шляхи Заходу. Це не уклін Заходу, це – уклін логіці.
Природно, що Україна, впроваджуючи такі правила та створивши індустрію лобізму, змусить багатьох думати по-іншому. Ті, хто зараз у «сірому» чи нелегальному бізнесі, мають змінити свою оперативність. Вони зрештою стануть легітимними, платитимуть більше податків та більше відповідатимуть за свої дії. Адже, подібні закони ще й створюють відповідальність для таких фахівців – ти ризикуєш повністю усім або не ризикуєш нічим, працюючи прозоро. Для України це дуже правильний напрямок розвитку.
Не хочу розкривати усі тонкощі прийомів та правил – як саме впливати на владу, як переконувати уряд або парламентаріїв. Скажу лише, що усе має базуватись винятково на логіці та аргументах, які можуть стати предметом публічних дебатів та дискусій.
Лобісти – це не люди з вулиці. Це люди зі зв’язками, освітою, досвідом, хваткою, репутацією та особистою історією. Клієнт завжди зможе перевірити лобіста. Лобісти теж повинні акуратно, але також перевіряти своїх клієнтів (щоб потім у клієнта раптом не виникла така проблема, яка кине тінь на лобіста, а він лише виконував поставлене йому завдання). Багато чого у цій діяльності відбувається на довірі, як це, можливо, й не дивно прозвучить.
Якою буде остаточна редакція відповідного закону про лобізм в Україні і як це запрацює на практиці? Зараз однозначно сказати я не візьмусь. Але мені, як людині, яка більш ніж детально знає глибину цього виду діяльності, буде дуже цікаво проаналізувати результати.
Юрій Ванетик, адвокат, політичний стратег та член Ради директорів міжнародної правозахисної агенції WEST SUPPORT (США)
Автор
