Головна Сторінка » Блог » Андрій Яремчук: «Потрібно як мінімум потроїти нашу активність у Благодійному фонді Лео»

Андрій Яремчук: «Потрібно як мінімум потроїти нашу активність у Благодійному фонді Лео»

0

Голова БФ Лео Андрій Яремчук розповів в ексклюзивному інтерв’ю ІА «Оперативна Україна інфо» та Pravda NEWS, як їхня організація допомагає цивільному населенню та ЗСУ, досягнення Фонду та плани.


Голова БФ Лео Андрій Яремчук та директор, головний редактор ІА «Оперативна Україна інфо» Юрій Іванов.

– Андрію, Вашому Фонду всього рік. Розкажіть, чому Ви вирішили зайнятися благодійністю, з чого все починалося і його мета?

– Починалося з того, що в країну прийшов ворог. І актуальна комерційна діяльність, якою я займаюся і займався, стала неактуальна. Простоявши в черзі за автоматом і не отримавши його, бо не маю військового досвіду, не служив в армії, не воював, стало зрозуміло, що потрібно щось робити, допомагати тим, хто цього потребує. Першими цього потребувала моя сім’я: моя дружина з дитиною, котрі поїхали в гості до тещі в Ірпінь і в ніч вторгнення знаходилися там. 25 лютого мені було зрозуміло, що моїй дитині в Ірпіні робити немає чого. Я забрав дружину з дитиною, завіз їх в Івано-Франківську область. Ну і я не можу сидіти без діла – така вже людина, і треба було чимось займатися. Єдине, що було актуальним на той момент, власне, – благодійна діяльність. Частина мого колективу, котрий мобілізували, була в ЗСУ. І вони не мали не те, що бронежилету, а й зайвої банки тушонки. Оскільки є певні контакти, знайомства, досвід роботи в принципі, а якщо ти вмієш робити роботу, вивчивши матеріальну частину, ти можеш бути й журналістом, і підприємцем, і оператором, і директором благодійного фонду, і просто волонтером. Власне, почалося все з того, що зв’язалися з моїми друзями, котрі живуть за кордоном, котрі так само відреагували, що в нас почалася війна, і ми стали різними способами завозити гуманітарку. На початку це було все підряд.

– Тобто продукти, речі першої необхідності?

– Ми перестали їх завозитися десь з середини березня. Стало зрозуміло, що продукти важать багато, займають чимало місця, тому вирішили везти щось легше, цінніше, важливіше. Єдине, що ми везли дуже важке – бронежилети вагою до 8 кг. Тому почалося з моїх друзів, котрі пішли служити до лав ЗСУ, з моїх інших друзів і партнерів, котрі знаходилися і проживали, і воювали в областях, куди зайшов ворог, і власне з міста Києва, в котрому живу.

– Ви почали шукати міжнародних партнерів?

– Це не зовсім коректно. Міжнародні партнери, в такому якомусь пафосному звучанні, вони з’явилися значно пізніше. А тоді це були просто друзі й знайомі, котрі хотіли допомогти Україні, але не мали механізму як це зробити. Почалося все з того, що я і брат моєї дружини просто дали людям такий механізм. Далі була історія з аукціонами в Скандинавії, котрі допомагали в придбанні різної техніки. Була історія із заможними людьми й організаціями, котрі хотіли брати участь, а деякі й взяли участь у закупівлі специфічного обладнання і техніки, але на той момент це були винятково особисті контакти на рівні особистого: людина до людини. Не більше. Це не можна назвати зарубіжними партнерами – це просто мої друзі й добрі знайомі.

– Але все ж таки спочатку це було якесь сарафанне радіо, а потім почалися серйозні партнери, аукціони. Про це розкажи.

– Швидше це було не сарафанне радіо, а ціленаправлена робота. Я зв’язувався з тими, хто мені писав. Приміром, у мене є клієнт, котрому я в Литву продавав обладнання. І він мені пише: “Андрію, як справи?”. Я кажу: “Юстас, все ок, все буде Україна!”. Каже: “Слухай, а ми тут з хлопцями скинулися, зібрали буса, склали в нього оце-оце. А що ще треба?”. Кажу: “Давай ще оце й оце”. Складаємо буса, він приїжджає, ми його зустріли на кордоні, забрали. Відкрили того буса, почухали голову, подивилися на те, що там приїхало, побачили 150 метрів тканини, що ж з нею робити? З тканини пошили форму, отак це виглядало. У нас була історія з одним дуже великим німецьким концерном, котрий на диво сам вийшов на зв’язок. Знову ж таки – це мої довоєнні контакти, але вони самі вийшли на зв’язок і сказали, що ми готові допомагати. Це була десь середина-кінець квітня. Я не людина, котра була повноцінно в процесі волонтерського руху, починаючи з 2014 року. Відверто, для мене це було досить далеко. Я не працював у цьому. На кінець квітня було зрозуміло, що сюди їде це, туди те… І коли зі мною зв’язалася посадова особа концерну і сказала: “ми готові допомагати”, ми всі тут ледь не підстрибнули. Думаю, зараз ми зможемо не все, але зможемо.

– Внести свою лепту в Перемогу.

– Так! Ми зараз зможемо таке!.. Плани були грандіозні. Від німецького концерну прийшла 1 тисяча євро. Це дуже велике підприємство, котре оперує цифрами з 9 нулями. Об’єктивно – важлива кожна копійка, у нас є донати по 1 гривні. Коли прийшла тисяча євро, чесно, так неправильно казати про допомогу, але я сприйняв це як образу.

– Ви сказали, що проводили аукціони. Що це були за аукціони, там лоти якісь були?

– Ні, не ми проводили. Ми зібрали певний набір цікавих речей. До прикладу, після деокупації Київщини навколо мого підприємства я всього назбирав під цехом.

– Це що? Якісь снаряди, щось не вибухнуло…

– Це були порохові заряди від САУ “Нона”, невідстріляні болванки від нього ж. САУ “Нона” – це 120 мм, самохідна гаубиця кацапська, котра стояла біля мого цеху і гатила на Київ. Як у мене лишився живий цех, я взагалі не розумію, бо від нас також мало летіти. Ми знайшли коробку від LAVA, гільзи від рапіри, купу уламків. Міни знайшли не ми, а сапери, але вони їх забрали до нас.

– Тобто ви зібрали ці всі лоти?

– Ми зібрали лоти. Плюс мені подарували рюкзак з серії ратник. Це кацапська уніформа. Чесно кажучи, рюкзак дуже толковий, здоровий такий. І в нас була попередня домовленість з копенгагенським музеєм про те, щоб влаштувати в них невеличку експозицію. Мої друзі зв’язали мене з секцією обладунків і зброї цього музею, котра бажала зробити в копенгагенському музеї виставку і благодійний аукціон. Причому в них цікаве формулювання було, вони хотіли це зробити для того, щоб пояснити жителям Королівства Данія, чому в 2022 році в них збільшився військовий бюджет. Вони хотіли показати, що до них не має прийти. А, ще були гільзи від градів нерозірвані, багато цього залізяччя. Він дуже просив, аби поїхати в Іріпнь, відрізали від машини шматок камаза з Z-кою…

– Я тут зупиню Вас. Скажіть, мені самому цікаво, а як Ви вивозили ці всі лоти?

  Приїхав на митницю, не буду говорити підрозділ, показав це все залізяччя і пояснив для чого воно мені потрібно. У мене був лист від музею, звернення від Фонду до митниці. Ми склали список, описали, що воно деактивоване, взяли довідку…

– Але це ж теж така копітка праця.

– Було це цікаво, розумів, що це може мати резонанс, це може принести користь нам, українцям, тому на це був витрачений час. Ми прийшли до одного митника, він на це все уважно подивився, почухав голову, сказав, що він тут не може і пішли в кабінет вище. Прийшли, “вище” теж подивилося на папірці, почухали голову. В третьому кабінеті нам сказали, що для того, аби вивести залізяччя, нам потрібен отакенний перелік довідок, котрі видаються певною структурою. Зрозумів, що варіантів немає. Що я зробив? Гільзи я не брав, але решту залізяччя просто склав у рюкзак ратник, кинув у багажник своєї машини і поїхав за прицілами, за оптикою. Я просто заїхав на кордон, у мене порожня машина, в ній дежить рюкзак, ну й що, що він у кацапському пікселі. Хто ж там знає на західному кордоні, що то кацапський піксель. А що там, ну залізяки. Ну ок, їдь. Я проїхав наш кордон, поїхав на польський. Поляк каже, що там? Рюкзак, подивився, ну їдь. Тож так і поїхав.

– Була експозиція, потім продавали ці всі лоти?

– Не продавали, а зробили, наскільки мені відомо, експозицію. Ніякого медійного фідбеку для нас не було. З приводу фінансового фідбеку для установи, у нас все одно тісні зв’язки з моїми датськими друзями, ми все одно постійно працюємо. У нас зараз приміром стоїть повнопривідна технічка, яка має на кінець наступного тижня поїхати на кордон Дніпропетровської та Донецької областей. Тому співпраця з ними є, але з музеєм нічого цікавого не вийшло.

– Але це вже інша історія.

– Так.

– А Ви ще згадували саме аукціони, то, власне, про них розкажіть детально.

– У нас стояла задача в придбанні, всі знають історію про пікапи, у нас, окрім них, ще були вантажівки. Останнім часом вантажівки значно цікавіші для військових частин, ніж пікапи. Після початку війни у нас ціни на пікапи злетіли до небес. Усе, що можна було вигребти з Польщі, вигребли за перший місяць. Далі все це почало коштувати грошей. Ми знайшли спосіб купувати ці автомобілі за адекватні гроші. Є певні місцеві аукціони на півночі Європи. Воно не настільки популярне. Приміром, ми привезли для одного військового підрозділу дуже специфічну двокабінну вантажівку з краном. Вона стара. Ми її повністю відремонтували, пофарбували… і тепер автівка в повністю придатному технічному стані. Передали їй військовій частині. Обійшлася нам до 10 тисяч євро. Така вантажівка, якщо її купувати через додатки продажу-купівлі автомобілів, щоб в Австрії чи Німеччині, коштувала б 15. Ці аукціони пішли на зустріч в організації торгів, там є певна специфіка з установленим лімітом ціни, завдяки цьому ми могли купувати деяку техніку значно дешевше.

– Ви придбавали ці автомобілі для передової?

– Так, на живих торгах для передової. Не на сайті продажу авто, а на живих торгах майном.

– За рік існування Вашого Фонду, які ключові моменти можете вирізнити для себе в благодійній допомозі.

– Півтора райони Житомирської області жили з медикаментів, котрі завозили ми протягом березня-квітня. 20 бронежилетів у Києві були цінними в березні. Їх тут не було, а я їх сюди привіз. Решта? Відверто вважаю, що ми недопрацювали. Ми могли більше. Було багато проектів, котрі не зрослися, або з того, що ми не вміли, або, що недопрацювали, але вважаю, що значних здобутків за рік діяльності Фонду немає. Тому потрібно мінімум потроїти нашу активність. Такий мій погляд на життя.

– Повертаючись до назви Фонду, чому Ви його назвали Лео?

– А все просто. Є мій співробітник. Звали його Любомир Коронський, на жаль, він загинув захищаючи Україну в березні 2022 року. Реєструвався Фонд, він мав бути названим імені Любомира Коронського. Реєстратор сказав, що не маю права так зробити, оскільки треба було отримати нотаріально завірений дозвіл від родичів або батьків Любомира на те, щоб дати таку назву Фонду. Оскільки часу було 20 хв до закриття реєстратора, ми взяли перше слово, котре прийшло в голову, назвали його Благодійний Фонд Лео. А на всіх офіційних емблемах намальована звірюшка і написаний автор Любомир Коронський. Тому така історія, так вийшло, було обмаль часу й інших варіантів просто не було.

– Скільки людей працює у Вашому Фонді?

– У нас є зо два десятка волонтерів, котрі залучаються до роботи за потреби і є шестеро людей, котрі працюють постійно, але на громадських засадах. Приміром, мій бухгалтер працює на підприємстві і бухгалтером Фонду, подає звіти. Однак вона за це не отримує грошей, вона просто отримує свою стандартну зарплату.

– Якісь плани для себе окреслили вже?

– У нас зараз є певний набір планів. Я – максималіст. Те, що намалював, це до зірок. Сподіваюся, що ми хоча б не до зірок, а до місяця дотягнемося.

– Я Вам щиро дякую за інтерв’ю. Бажаю Вам і Вашому Фонду великих звершень і щоб ця діяльність привела нас до якнайшвидшої Перемоги! Слава Україні!

– Героям Слава!

Дивіться також відеоверсію інтерв’ю:

Читайте також: Голова БФ Лео Андрій Яремчук розповів, як їхня організація допомагає цивільному населенню та ЗСУ (відео)

Сергій Жадан: «Культура теж є великою й важливою частиною українського спротиву»

Дивіться також відео: «Коли закінчиться війна?». Випуск 8 (екстрасенс, дворазовий переможець, суддя «Битви екстрасенсів» в Україні Хаял Алекперов

Вийшов 7-й випуск проекту «Коли закінчиться війна?» за участі Героя України Ніни Матвієнко (відео)

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на офіційну сторінку в Фейсбук, аби першими дізнаватися найголовніші новини країни! Також запрошуємо долучитися до нашого YouTube-каналу! А відтепер ми є і у TikTok.

Спілкувався Юрій Іванов
Фото і відео: Анатолій Шараєвський 

Автор


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *