Володимир Шкурупій: «Письменники – совість народу…»
Про духовність, культуру, розвиток української мови і сучасної художньої літератури в умовах російсько-української війни та інше говоримо в ексклюзивному інтерв’ю для «Оперативної України інфо» та Pravda news із письменником, архієпископом Харківським і Полтавським Афанасієм, в миру Володимиром Шкурупієм.
– Україна та інші країни колишнього СРСР пережили гіркий досвід нав’язування радянської ідеології, що завдала брутальним атеїзмом непоправної шкоди в розвитку духовності та культури. Чи не це ми нині пожинаємо із вторгненням у нашу державу полчищ орків, вихованих у цих імперських традиціях «руського міра»?
В.Ш. : Духовність часто чомусь пов’язують лише із Церквою. А ви вірно зауважили – це поняття вбирає в себе перш за все культуру: літературу і мистецтво, а віра є фундаментом. Духовенство від початку відіграло визначну роль тому, що воно було освіченим, на відміну від переважної більшості народу. Отримавши освіту, як на ті часи, достатньо всебічну, обдаровані із духовенства писали релігійну і світську поезію, прозу, полемічні твори богословського і філософського характеру, писали ікони, більшість яких були, власне, високохудожніми творами.
Просто, за час більшовицького атеїстичного засилля, коли боролися з релігією, а отже і Церквою, руйнувалися перш за все величні собори й храми. А вони були розписані епізодами із життя Ісуса Христа і святих, євангельських історій. Як правило, це робили талановиті художники. Приходячи до такого храму, людина потрапляла наче б як у картинну галерею. Але це була не галерея з картинами, а місце святині, святості. Людина наче б потрапляла до раю. Її впродовж кількох годин оточувала Божа благодать, яка вливалася в її душу, серце і свідомість.
Таким чином формувалася культура світосприйняття, яке впливало на подальший розвиток культури в суспільстві. А позаяк саме при парафіях і братствах відкривалися школи, в яких дітей навчали грамоти, стали розвиватися і всі види мистецтва, особливо писемного. Це перш за все література. Ось чому більшовики, коли захопили владу в Росії, а відтак, відповідно, і в Україні, яка була на той час частиною імперії, заходилися нищити саме монастирі, собори і храми взагалі.
У часи Радянського Союзу українцям активно нав’язували меншовартість. Але цей постулат діяв не на всіх, бо ми, як би не складалися обставини, завжди залишалися нацією. Тоді геніальний поет Павло Тичина писав: «Ми єсть народ, якого правди сила, ніким звойована ще не була». І справді, не буде вона зламана і за нинішніх вихристів, наприклад, патріарха Кіріла й Путіна.
– Наша українська біда в тому, що рашистська бубонна чума заразна… і передається не тільки через ЗМІ, а й, так би мовити, через традиційні споконвічні духовні контакти. Маю на увазі – православну Церкву. Як так сталося, що ця священна церковна інституція в Росії, як і на українських теренах, перетворилася у загрозу людяності і свободи, головних для Господа?
В. Ш. : Якби ж ми, українці, не шукали чогось кращого за межами своєї Батьківщини, то, як писав Тарас Шевченко, «і правда була б своя». А то одні боролись, кров проливаючи й віддаючи життя за волю й державну незалежність, а інші, шукаючи власної вигоди, відсиджувалися та продавалися, а разом із своїми ницими душами й Україну запродували. Тоді, коли під час Переяславської ради посполитий народ закричав московським послам: «Навіки разом!», українська Церква, до речі, одностайно виступала проти приєднання Київської митрополії до Московської Церкви.
Ми все шукаємо винним когось, а не самих себе, хоча творимо самі ж таки. Хто виховав на сході й півдні України, викохав сепаратизм і несприйняття української мови? Архієреї й батюшки Московського патріархату! На них лежить левова частка як у вторгненні російських загарбницьких військ у 2014 році, так і в нинішньому. А влада на місцях їм у цьому активно сприяла. В багатьох місцях сприяє й нині. Але ж не тільки влада! Сам народ в їхні храми валом валить. Часто, скажімо, коли священник має намір перейти до Православної Церкви України і хоче перевести й парафію, то переважна більшість, або значна частина парафіян, категорично виступає проти його прагнення. Що ви хочете – це ж українці! Таке наше, мабуть, дання. Ви ж бачите, що навіть зараз, коли падають на голови бомби, від рук російських фашистів гинуть тисячі українців, «руській мір» ще міцно сидить у головах багатьох. Російська мова виступає головним носієм сепаратизму, вона, як вірус, як зараза. Ви правильно сказали, що вона, як проказа, тобто лепра, спотворює душу й свідомість людини.
Хоч і духовна особа, але не бачу іншого виходу, як у категоричній забороні в Україні використання російської мови повсюди і в усьому, особливо у сфері інформації й комунікацій. Владі треба активно зайнятися залученням інвестицій у книговидання, щоб україномовна книжка коштувала найдешевше і була доступною до читача. Або й певна частина книжок, скажімо українських класиків, розповсюджувалася взагалі безплатно. Сюди ж можна обов’язково віднести дитячу книгу, молодіжну, навіть популярні комікси (!). А ще система книготоргівлі. У нашій державі вона зовсім відсутня. Це дикість, на яку влада не звертає ніякої уваги. Чому? Запитайте будь-кого із можновладців, яку він книгу останнім часом прочитав, і він не відповість. Ось і робіть висновки про їхній світоглядний рівень!
– Тож, очевидно, треба починати з освіти?
В. Ш.: У школі всіх ступенів та дитячих садочках повинна бути виключно українська мова. Викладачів і вихователів, які викладатимуть предмети і розмовлятимуть російською, позбавляти права викладацької діяльності. Телевізію теж треба перевести на українську мову. На виробництво україномовних фільмів і телесеріалів узагалі слід кинути великі кошти. Щоб, куди громадянин України не поткнувся, звідусіль на нього лилося українське слово, як злива. До речі, на телепрограми та різні шоу запрошувати тільки україномовних. Інакше ми не позбудемося «русьміровської» зарази ніколи. Треба бути рішучими, бо сюсюканням тільки доконаємо рідну мову, а відтак і культуру взагалі. Життєву важливість мови для нас, українців, ми вже побачили! Ніколи не слід забувати вислову апостола Іоанна: «Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог». Хребет – основа людського тіла, мова – основа нації. Немає мови, немає нації. Безмовних націй не буває.
– Мова постійно рухається. А чи в правильному напрямку?
В. Ш.: Значення української мови у наш час величезне. Сучасна розмовно-літературна мова, якою розмовляють всі українці і яку чудово розуміють, сформувалась в останні 50-60 років. Вона стала мовою літератури, газет, журналів, радіо, телевізії (правда, через переважну більшість працівників, які розмовляють у побуті російською, тележурналісти нині здебільшого ведуть передачі мовою спотвореною, слова застосовують невпопад та вводять вигадані слова, нам не властиві). Також це відбувається у науковій сфері, державних установах, навчальних закладах та ін.
Останнім часом ми спостерігаємо звуження словарного запасу, а відтак і спрощується мовлення. Зникає образність, порівняння, метафоричність, застосування неймовірного багатства прислів’їв і приказок. І ця біда вже проникає і в художню літературу, особливо це поширене в молодих авторів. Читаючи їхні твори, часто достатньо талановиті, помічаєш поспішність і лінощі в роботі зі словом, над мовою твору. Нинішня молодь, навіть обдарована, здебільшого володіє мовою засміченою русизмами. Але ж ми маємо вичерпні словники української мови – звертайся до них і вичищай власну мову від сміття та мовно збагачуйте свої твори. Проте гадаю, що це тимчасове явище, віяння нинішнього шаленого життя і часто його невлаштованості.
– А як щодо української літератури?
В. Ш.: За нинішнього часу письменницька праця в українському суспільстві не цінується, відсунута на маргінеси суспільного життя. А це шкідлива практика в державотворенні. Освічені й мудрі державні діячі усвідомлюють важливість слова, а, відповідно, художньої літератури – поезії, прози, драматургії, літературознавства, у творенні держави, її міцності, у формуванні сталого громадянського суспільства.
Ніхто не може примусити людину говорити не просто мовою (тут вона ще справиться), а багатою і красивою. До речі, ви помітили, що європейці, американці та й взагалі в усьому світі люди, говорять вільно, красномовно. Коли ж беруть інтерв’ю, скажімо, на вулиці в українця, то це якесь мекання й бекання. А все тому, що у світі школа вчить насамперед вмінню спілкуватися, а в нас зубрити предмет. Через це наші люди говорять абияк. І ця система освіти досі ще зберігається. Малограмотність увійшла у звичку нашого життя. Рукописи здаються до друку без редагування й коректури, а тому мають як смислові неточності, так і звичайнісінькі граматичні помилки чи не на кожній сторінці! Чи можливо це було ще років із двадцять тому? В жодному випадку!
– Нині чимало людей нарікає на неправильну вимову українських слів на телевізії?
В. Ш.: Ситуація із наголосами на телебаченні – жахлива, наче їх використовують з російської граматики. Або інша біда – впровадження у мовлення штучних слів, проти чого застерігав ще мій славетний земляк Олесь Гончар: «Ми не є і не повинні стати народом суржикової мови чи мови мертво-декоративної. Маємо витворену протягом віків мову дивовижно багату, одну з найбагатших у світі, барвисту, запашну, розмаїту, здатну активно жити і розвиватися, придатну для найскладнішої художньої і наукової творчості. Злочином було б занедбати таке неоціненне духовне добро».
Це ж стосується і фемінітивів, які часто за змістом межують із приниженням, упослідженням жінки. Мені дивно, що частина жінок з цим погоджується і підтримує. Але якщо уявити поезію чи прозу, написану пропонованими новітніми словотворами, то матимемо не просто покручі, а щось огидне, виставлене на посміховисько всьому світу. Мені навіть страшно уявити, як звучатимуть мої оповідання й повісті, якщо їх видаватимуть відредагованими за нормами нового правопису. Вже не кажу про велетенський набуток української класики. Це буде спотворення самої національної суті нашого народу. Лише ворог міг би до такого додуматися та безвідповідальна центральна влада.
Той же Олесь Гончар писав: «Нації потрібна творчість не тільки на рівні гопака. Нормальне становище – це коли все суспільство живить свою мову і культуру». Але тим, чим нині суспільство живить свою мову і культуру, далеке і від мови, і від культури. На жаль, багато хто із письменників, особливо молодих, прагнучи слави, якраз і стають пропагандистами нового стилю мовлення й письма. Хоча, вони не є відкривачами. Подібна хвиля вже була присутня в 20-30 роках минулого століття. Слава Богу, з нею справилися. А нині, в час вседозволеності, у мовному питанні панує цілковитий хаос, який наносить непоправної шкоди.
– Якою, на вашу думку, повинна стати сучасна українська література, коли наша держава пройде крізь таку відвертоцинічну війну з боку росії?
В.Ш.: Моральна і світоглядна прірва розділяла нас завжди. Це яскраво відображено, насамперед, в літературах українській і російській. Взагалі, ніщо інше як література є справжнім літописцем народного життя, його характеру, світогляду. Адже вона розкриває насамперед душу людини та показує відмінності росіян від нас, українців. Чого не побачимо ні в історичних подіях та голих їхніх описах. А ось у літературних творах кожен народ розкриває всі глибини свого характеру.
Даремно зараз відкидають російську класику. Саме в ній найяскравіше зображується внутрішній світ «кацапа». Знищивши книжки їхніх авторів, ми позбавляємося джерела порівняння. І в цьому приховується небезпека того, що українцям можна буде легше нав’язувати позитивний образ північного сусіда.
Зауважу, письменники – це совість народу. Це твердження можна сприймати, можна не сприймати, але в ньому міститься глибокий смисл, який полягає в тому, що письменнику не дано мовчати. Як би нині не ганили літературу радянського періоду, але якщо в письменника була совість, то саме через його серце, через його слово, до народу доходила правда. Згадаймо хоча б «Собор» Олеся Гончара чи «Чотири броди» Михайла Стельмаха, чи «Мертву зону» Євгена Гуцала. Або романи Феодосія Рогового «Свято останнього млива», «Зрушені люди», в яких постала трагедія українців Подніпров’я й узагалі українства. І таких прикладів можна навести багато.
Талант перевіряється великими випробуваннями. І такі нині постали перед кожним українським письменником: писати правду про руйнування українського села, співставне із голодомором, про нинішню війну, або пафосний моралізм. Але, щоб розкрити глибину реального життя, автор повинен мати повноту почуттів і совість. Ось тоді його серце вмістить у себе увесь гнів, увесь біль, і всю любов народу в такій силі пристрасті, що він народить видатний твір, який зміцнить дух народу.
А війну треба осмислити. Вірніше – людину у війні: чи то на передовій, чи в тилу, бо від неї сховатися не можна. Увійшовши в серце кожного українця, вона воює совістю. Тобто, є совість – людина живе заради перемоги, немає совісті – живе у своє задоволення. До цього можна віднести і вперте небажання перейти у спілкуванні на українську мову. Чому? Відсутня совість. Ось так і в письменстві – є совість, пишеться глибокий життєвий твір. Немає її – пишеться словесний гламур, а такі ж «гламурники» видають його за високу літературу.
Підкреслю, що раніше існувала шкала оцінювання художнього рівня і до друку рідко потрапляли слабкі речі. А якщо й потрапляли, то не мали серед читацької аудиторії ніякого успіху, тому що читач був вихований високою літературою. Що визначає силу письменницького таланту? Глибина і повнота почуттів. А чи можна їх виразити, маючи спрощене їх сприйняття, тим паче у викривленому моральному спектрі? Які кольори бачитиме автор твору, коли буде над ним працювати? Міра відповідальності письменника в усі часи була високою і визначала рівень не лише художності, а й громадянського звучання.
– Чи замислювались над тим, щоб написати повість, роман, чи оповідання про сьогочасну російсько-українську війну?
В.Ш. : Чи напишу твір про нинішню війну? Після оповідань «Важка кров» і «Два хрести» (2020 р.), не знаю, чи вже зможу щось скоро ще написати: навіть зараз страшно й серце зупиняється. Коли писав оповідання «Два хрести», то зі мною творилося щось неймовірне, так плакав, що не знав, чи доживу до останнього речення. А потім читав і перечитував підряд багато разів і плакав, плакав… Думав, що вже розумом стерявся. Я ж не просто писав переживання батька, у якого сина вбило на війні. Я сам ніс ту торбу на плечах із кістками сина, знайдених у степах Донбасу, сам ставив хрест на могилі… Якщо тобі дано дар письменства, то ти сам переживаєш так, наче все відбувається з тобою самим. А страшно ж! Це так страшно, що серце може не витримати…
А як війну описуватиме той, кому Бог дав дар письменства, і він з тим даром її пройшов, пережив її жахи, дивився смерті в її безжальні очі, збирав по шматочка побратимів, розірваних снарядами… Але саме вони й напишуть правдиві й епохальні твори. А чи зможу я написати? Час покаже. Треба, щоб пройшло хоч трішки часу після війни, щоб емоції вляглися в душі, як лягає насіння в землю, щоб згодом прорости й дати плід.
Братися за тему війни можна буде уже після її завершення, коли хоч якось увійдуть в береги емоції. Зараз вони зашкалюють, а потрібне глибоке осмислення всього, що з нами сталося. Треба зуміти проникнути в душу воїна і осягнути її трагедію. Найкраще цю тему розкриватимуть ті автори, які пройдуть війну із зброєю в руках на передовій, адже вони дивилися смерті в очі, перенесли всі жахи на своїй шкурі.
Чи напишу сам? Думаю, що так. Якщо Господь уділить ще років життя. У мене ж не закінчено чотири романи на різній стадії написання. Їх треба дописати. А тим часом дозріти до роману про нинішню війну.
Зараз же нам усім треба багато молитися і жити на землі гідно, бо ми наче схарапудилися та поводимо себе розкуто, розв’язно, наче й не точиться на нашій землі війна, не гинуть воїни та не ллється кров. Тоді й писатиметься.
– Нині гостро постало питання у престижі Шевченкової премії, адже з кожним роком все більше і більше бачимо нівелювання її рівня та маніпуляції із оцінюванням творів. Що з цим робити?
В.Ш.: Шевченківська премія – підсумок творчої діяльності митця. А для молодих авторів є інші премії, як от ім. Олеся Гончара, Андрія Головка, Лесі Українки та іншими назвами, які поступово наберуть авторитетної ваги. А фінансова винагороди Шевченківської премії гідною, як і талан лауреата, бо він того вартий, якщо відзначений цією премією. А маніпуляції будуть за будь-яких умов. Така вже людська натура.
– Четвертий рік як Ви очолюєте літературний журнал «Полтавська криниця» при обласній організації НСПУ. Яке значення відграє це видання у культурному житті Полтавщини?
В.Ш. : Наш журнал виходить з 2018 року накладом у тисячу екземплярів двічі на рік. Однак минулорічний випуск ми змушені були видати здвоєним. Фінансує видання (папір, послуги друкарні), Полтавська ОДА спільно із облрадою, а розповсюджується в бібліотеки та інші заклади культури області. Журнал популярний насамперед серед учителів та викладачів ВУЗів як допомога у вивченні літератури рідного краю, а позаяк він перебуває у фондах бібліотек, то його читають усі охочі. Найголовніше, що у полтавських літераторів є можливість публікувати власні твори у цей скрутний час. Навколо видання згуртувалися як уже відомі письменники Полтавщини, члени НСПУ, так і творча молодь, яка має можливість заявити про себе.
Серед наших аторів твори: Л. Пономаренко, Н. Фурси, С. Осоки, Л. Віцені, Ю. Манойленко, Г. Кревської, Р. Плотникової, Т. Кльокти, С. Сурмача, І. Снарської, О. Гаран, Н. Баклай, О. Хало, Н. Харасайло, О. Міщенко, О. Кацая, Ю. Рогового, О. Пушка, Н. Трикаш, Н. Кир’ян; літературознавців: М. Степаненка, В. Мелешко, М. Гриня, критика П. Стороженка, на сторінках журналу «засвітилися»: Ю. Стиркіна, Ю. Косинська, Д. Риженко, М. Кочерга, С. Фільчак, Н. Дорогавцева, В. Кіченко, Г. Пустовгар, М. Єщенко, С. Кав’яр, Є. Люба, І. Жук, М. Боровська, Г. Вовченко, В. Нездойминога.
Письменницький гурт навколо «Полтавської криниці» розширюється і це надихає. Головне, щоб, як сказав Христос у Нагорній проповіді, сіль не втратила свій смак, а в літературі не запанувала графоманія і низькопробність. Адже українська література нині перебуває в періоді перелому від старого мислення до нового. І ось в цьому непростому процесі головне не позбутися самобутності, не втратити себе в гонитві за дешевою популярністю, не піддатися на споживацькі вимоги нинішнього суспільства. Справжня література завжди стояла вище меркантильних уподобань. Ми повинні вистояти. Я в цьому впевнений, тому що спостерігається розвиток літератури в усіх її складових.
Художній рівень журналу достатньо високий. Це заслуга редколегії, оскільки ми ретельно відбираємо твори і є прискіпливими навіть до вже відомих авторів. Нині українцям, як ніколи, потрібна література, яка б зміцнювала віру в смисл життя, утверджувала у їхній свідомості життєстверджуючі істини, а не просто була писемними вправами. Саме про це ми дбаємо на шпальтах «Полтавської криниці».
Читайте також: ВИЙШОВ ПЕРШИЙ ВИПУСК ПРОГРАМИ «КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА?» (відео)
Афанасій Шкурупій: «З Богом по-справжньому, щиро, відкрито й відверто люди витримають усе…»
Як проходив тренінг з основ тактичної медицини в Києві (фото, відео)
Підписуйтесь на наші соцмережі: Telegram-канал та Facebook, аби першими дізнаватися найголовніші новини країни! Також запрошуємо долучитися до нашого YouTube-каналу!
Спілкувалися Юрій ІВАНОВ та письменниця Галина ТАРАСЮК
Автор
